Яке співвідношення принципу недискримінації та застосування мов національних меншин?

У рішенні КСУ № 1-р/2021 від 14 липня 2021 року щодо Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» згаданий Закон визнано таким, що відповідає Конституції України. У своїй аргументації КСУ виходив із базового положення про державну мову як конституційну цінність. Цікаво в цьому рішенні Суду, між іншим, пояснюється зв’язок між принципом недискримінації та застосуванням мов національних меншин.

Конституційний Суд України означив: „Мова - унікальний феномен, що є засобом соціалізації, формою реалізації творчого потенціалу кожної людини, а знання державної мови сприяє соціалізації особи та є засобом запобігання дискримінації "(абзац сьомий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 16 липня 2019 року № 10-р/2019).

Стосунки між державотвірною нацією та національними меншинами засновано на взаємному визнанні цінностей один одного. Утім, державна мова і мови національних меншин не тотожні ні за статусом, ні за функціями. Функціонування державної мови й використання мов національних меншин як реалізацію їхніх прав не можна протиставляти одне одному.
Держава має забезпечити рівні права в оволодінні державною мовою - що для осіб, які належать до титульної нації, що для представників національних меншин з огляду на роль і функцію державної мови як лінгвального інтегратора. Єднання (інтегрування) соціуму вважається легітимною метою, задля досягнення якої роблять внесок і титульні нації, і національні меншини. У цьому контексті інтегрування слід розуміти як процес прийняття національної й мовної багатоманітності суспільства, шанобливого ставлення до осіб іншої національності, що забезпечує сенс належності всіх членів суспільства до єдиної спільноти. Інтегрування як двобічний процес вимагає визнання й пошанування обома сторонами, що може спричиняти зміни як у середовищі більшості, так і в середовищі меншості.

Утім, реалізація прав національних меншин не має стояти на заваді дієвому, повноформатному й повноцінному функціонуванню державної мови. Реалізацію прав національних меншин не може бути спрямовано на відокремлення (сегрегацію) в межах українського суспільства тих груп, що вирізняються, зокрема, за мовною ознакою. Вибуття окремої особи, що належить до відмінної ідентичності (а тим більше групи осіб), з єдиного суспільства в простір своєї ідентичності становить небезпеку для єдності українського суспільства.

Відповідно до практики тлумачення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Європейським судом із прав людини,

• “дискримінація” означає неоднакове ставлення, без об`єктивного та обґрунтованого виправдання, до осіб, що перебувають у однакових ситуаціях.
• “брак об`єктивного та обґрунтованого виправдання” означає, що така відмінність у ставленні не переслідує „легітимної мети" або бракує „обґрунтованих відносин домірності між застосованими засобами та метою, що її жадано досягти».

За статтею 14 Конвенції державам належить, простір обдумування (margin of appreciation), утім „обсяг, що його має Держава-учасниця, є різноманітним відповідно до обставин, теми питання та суті справи" [рішення у справі „Sejdic and Finci v. Bosnia and Herzegovina" від 22 грудня 2009 року (заяви No 27996/06 та No 34836/06), § 42].

Інструменти міжнародного права, зокрема Рамкова конвенція та Європейська мовна хартія, не покладають на державу обов`язку надавати однаковий захист кожній окремішній національній меншині (меншинній групі), та надають державі широкий простір обдумування (wide margin of appreciation), щоб визначитися в питанні запровадження власної моделі реалізації права національних меншин на збереження своєї національної ідентичності.

• Отже, реалізація конкретних прав національних меншин залежить від своєрідних обставин у кожній державі. У цій площині істотне значення мають, зокрема, історичний контекст, рівень поширення мови відповідної національної меншини, стан і рівень поширення державної мови, а також геополітична ситуація.

Окрім того, з припису статті 5 Європейської мовної хартії випливає:

• „той факт, що держава, ратифікувавши Хартію, взяла на себе зобов`язання стосовно <...> [певної] мови, не може бути використано іншою державою, що має особливий інтерес у цій мові, або носіями цієї мови як привід для вчинення будь-якої дії, що є згубним для суверенітету та територіальної цілісності держави" (Пояснювальна доповідь до Європейської мовної хартії, пункт 55).

Варто також додати, що у відповідь на твердження скаржників, що неоднакове ставлення до мов національних меншин та мов корінних народів України є дискримінуючим, Конституційний Суд України вважає юридично виправданим застосований у Законі диференційований підхід до вибору моделей захисту мов національних меншин і мов корінних народів України. Корінні народи України не мають власної держави-матері (kin-State), через що перебувають у вразливому становищі й можуть розраховувати лише на Україну як єдиного гаранта їхніх мовних прав, а Україна має право застосовувати заходи підтримуючої дії (affirmative action) з метою створення додаткових гарантій збереження їхньої ідентичності. Такий підхід законодавця не порушує принципу рівності в правах, з якого випливає, що за певного стану допускається (і навіть вимагається) відмінне ставлення до осіб, що перебувають в однакових умовах, якщо на те є об`єктивне та обґрунтоване виправдання.